Лотова жінка. Роман мандрів — Олена Просцевічене
350,00 ₴
Дебютний роман переможиці конкурсу взаємочитань від видавництва у 2021 р. Присвячений подіям “Дебальцевського карману” у січні-лютому 2015 року.
Анотація:
Дебютна книга авторки присвячена подіям січня-лютого 2015 року (“Дебальцевський карман”) і мирним людям, які опинилися в котлі війни. Одна з головних героїнь, Зоя, їде до Вуглегірська за старенькою мамою, яка до останнього не хотіла покидати своєї домівки. Місто потрапляє в западню і за тиждень його знищили дощенту. Чи зможе Зоя знайти маму?.. Чи мама виживе у пастці, чи зможе побачити дочку? Що буде з ними усіма – тими, хто разом із літньою жінкою опинився у самому серці війни?.. Що буде з нами усіма, коли ця клята війна завершиться?..
Видання побачило світ коштом видавництва «Відкриття» за підтримки друкарні «Поліпрінт».
Additional information
| Рік | 2022 |
|---|---|
| Кількість сторінок | 200 |
| Палітурка | Тверда |
| Мова | 🇺🇦 Українська |
| Розмір | 140х200 |
| ISBN | 978-617-95178-1-5 |
| Автор | Олена Просцевічене |
Natali –
Відгук від військогово на “нулі”:
https://www.facebook.com/discovery.vyd/posts/pfbid02Jp1NiZfPzZiKXHqyxnR8NiVjt7robhY8w1GYxUaCBaqxmFHCmazWvBwG6mPzUoT5l
Тетяна –
Гарна книга. Рекомендую для читання.
Лотова жінка. Роман мандрів — Олена Просцевічене –
Цей відгук на книгу Олени Просцевічене «Лотова жінка» залишив мій син, йому 15 років. Роман мандрів зворушив його, я к і мене, вкарбувався в пам’ять і душу. Мандри по нашому зруйнованому, скаліченому, вбитому життю. Мандри які продовжуються. Але не можна озиратись назад, треба йти вперед, бо озирнешься і скам’янієшь від болю, віж жаху. Але іноді треба озиратись, переборючи в собі Лотову жінку, щоб не забути і не пробачити.
Відгук сина:
Ця книга зворушує дуже глибоко. Вона є дуже важливою інформацією, яку багато хто не розуміє, не розуміє, що люди відчувають під час війни і що таке війна. Ця книга може змінити чиєсь життя.
“Лотова жінка” Олена Просцевічене –
Цей роман дуже зворушив мене, надважлива книжка для всіх нас, хто пережив жахіття війни і продовжує це проживати. “Жодна людина не заслуговує на вигнання з власного дому!” – це фраза, яка запала мені в душу. Дійсно, не заслуговує. Це справді боляче. Я з Херсонщини, і я вигнанка, з квітня 2022 не живу вдома. Читаючи, приєднувалась до кожної героїні і ніби проживала їх життя. Неможливо відірватися до останньої сторінки, дуже потужний роман, раджу читати всім.
Марина (verified owner) –
Як і в “За перекопом є земля” Анастасії Левкової, у “Лотовій жінці” добре виписана трагедія ментальності “простих людей” на Донбасі та у Криму. Мені цікаво досліджувати її масштаби, тому що, навіть зростаючи у зрусифікованому південному містечку, я ніколи не чула від людей аж такої зневаги до українського. Що більше читаю, то більше шокуюся тому, як окупація позбавляє людину ідентичності і залишає в розгубленості, в якій народжується навіть байдужість. Це дуже моторошно, і нам як українцям ще дуже довго доведеться про це рефлексувати.
Це дуже цікавий роман, дуже живий. Історії усіх цих різних героїнь торкаються тебе на якомусь особистому рівні. Приємно вразила уся різноманітність жіночих образів та життєвих шляхів. І дійсно, після цієї книжки хочеться жити.
Ірина –
Не змогла зупинитися, доки не дочитала. Трішки змазав враження фінал, який радше проговорювання в ідейній площині, але загалом це класна книжка. Важка, але вартісна.
📌Тут про людей Донеччини — всяких-різних: які росли в “рускай культурє”, але раптом через екзистенційну загроженість осягнули власну національну ідентичність; про тих, хто насправді ніколи цієї ідентичності не втрачав, — і тих, хто не мав її, хоч говорив українською все життя. Донеччина — такий казан, де все бурлить, мало би змішатися й витворити нове, але щось іде не так. І це погляд ізсередини: авторка добре знає, про що говорить.
📌Чітко пояснено, чим приваблюють прості рішення і “тверда рука” совкової влади, звідки ця туга (це ж не лише за молодістю): дуже хочеться, щоб завтра було не гірше, ніж сьогодні, щоб ковбаса по скільки там рублів і квартири на шару. Щоб хтось усе розпедалив замість тебе, бо самому відповідати за власну долю — це надзусилля, нереалістичне в умовах засвоєної безпорадності. Я-нараторку, скажімо, вражає нездатність біженців до самоорганізації — не в момент, коли вони лише потрапили в страшну ситуацію, а пізніше, коли люди вже певний час живуть разом у гуртожитку, але не знають, хто де мешкає, не укладають списків, не питають про потреби одне одного.
📌При цьому мешканців Донеччини не демонізовано: нараторка й інші персонажки намагаються зрозуміти їхні причини до тих чи тих дій — однак не мусять їм співчувати. Особливо коли люди не здатні переглянути власну картину світу, навіть якщо засвідчили зло: одна з головних героїнь, побачивши обстріл з боку рашки, однаково продовжує у фіналі базікати про какую-разніцу-под-какім-флагом.
📌Зараз нам усім, на жаль, ця історія значно зрозуміліша й ближча (роман виданий 2022 року, а написаний, як мені пояснили, десь у 2017—2018-му). Отепер ми, залежно від досвіду, більшою чи меншою мірою уявляємо, як воно — сидіти під обстрілом, хвилюватися за майно у періоди затишшя й провалюватися в стани “енергозбереження”, без особливих рефлексій, аби вижити.
📌І ще маю відзначити чудово виписаний ландшафт — тут Донеччина витворена як окремий персонаж, із усіма селищами й містечками, поруйнованими і ще цілими (чи вже полагодженими) будівлями, із краєвидами, які розгортаються із високих точок, — і кратерами вирв.
Словом, я би прямо радила.